Тут не плакати, а ридати треба!!!! Свині!!!! Йому було 80 років. Він мав 1800 грн пенсії. Але він мав 30 років педагогічного стажу, а тому про своє злиденне життя майже ніколи не розповідав.

Зараз розкажу історію, в яку складно повірити.

Сьогодні вночі я погано спала, майже не спала. І напевне знала, що щось трапилося, бо є різні причини безсоння, але так, як сьогодні було, — буває не часто. Так було, коли помер мій дідусь, наприклад. Я ще не знала про це, але не спала по-особливому, так, як сьогодні. Знала, що щось трапилося, намагалася лише спрогнозувати з ким і з жахом, чесно кажучи, чекала ранку. Ранок не забарився.
Пише http://www.replika24.in.ua


… Йому було 80 років. Він мав 1800 грн пенсії і збирав різний непотріб на смітниках.


Але він мав 30 років педагогічного стажу, а тому про своє злиденне життя майже ніколи не розповідав.

Він був моїм вчителем, але після школи я вперше з ним поговорила через років 17, хоча до цього часу часто зустрічала на смітниках. Навіть привітатися не наважувалася — не так не хотілося ставити в незручне становище його, як соромно було за державу, якій він виховав багато гарних учнів.

Три роки тому він прийшов до нас в редакцію. Я впізнала Миколу Андрійовича з порога, але не зізналася тоді, що знаю його, а він мене. Бо ж коли ми розійшлися багато років тому, він виглядав куди достойніше.

Микола Андрійович багато знає, багато жартує, співає, феноменальна пам`ять, оптиміст по життю, з ним можна говорити на будь яку тему, багато читав, він ніколи ні на кого не жалівся, інколи згадував владу, депутатів…

Бувало, що він не приходив місяць чи два, тоді ми вже цікавилися на роботі один в одного чи не бачив хто Миколу Андрійовича.

Восени він скаржився, що погано себе почуває через низький гемоглобін, мовляв і хвороб особливих немає, але через те, що постійно голодний, — надто слабкий. Раніше він міг дозволити собі поїсти один раз вдень у їдальні фінансово-економічного коледжу, гривень на 10, а останнім часом навіть це було для нього розкішшю.

Вчора він прийшов. Я зраділа, бо кілька тижнів уже чекали його аби віддати талончик на гаряче харчування по вівторках при територіальному центрі соціального обслуговування.

Микола Андрійович зрадів, але запитав, чому тільки по вівторках, скромно промовчавши про те, як прожити від вівторка до вівторка. Я не мала що йому відповісти.

Потім він традиційно почав згадувати якісь історії з життя, людей, які в різні часи траплялися на його шляху, тисячі учнів, які пройшли повз нього, але, здавалося, він запам’ятав кожного — його прізвище, батьків, яка це була сім’я, хто де працював…

Його мова перепліталася з прислів’ями, приповідками, цитатами і часто зривалася на спів. Він мав прекрасний голос і знав дуже багато старих пісень. Як ніколи слухали ми його вчора.
— Є місця, куди не хочеться ходити, а є такі, — куди з задоволенням, як ось до вас, йду ніби в церкву, ви такі якісь особливі….

Мовчати я вже не могла і вчора зізналася.
— Микола Андрійович, а ви пам’ятаєте, як подарували мені у 5 класі… гармошку?
Він не міг второпати про що я говорю. Та що там, він знав мене останні три роки, як редактора газети і навіть не здогадувався, скільки всього знає про мене, мою сім’ю…
Коли я йому все розказала, ми ще годину розмовляли. І я, і мої колеги так захоплено його слухали…

— Микола Андрійович, ми вже вас будемо проганяти, бо у нас багато роботи, але скажіть, де ви проживаєте?
— На площі.

— Тобто, вам до територіального центру зовсім близько? А якби годували щодня, ви б ходили?

— Звичайно, ходив би, — відповів він.

— Тоді будете приходити до Наталії Василівни в терцентр щодня і там вас будуть годувати щодня. Ви ж будете ходити?

— Буду. Так а хто це щодня годуватиме?

— Міська програма така. Ми попросимо, щоб для вас щодня готували. Він трохи зніяковів, але зрадів.

— Микола Андрійович, а де саме ви живете на площі?
— На Володимирському, напроти міліції.
— А квартира яка у вас?
— 13. А чого ви питаєте?
— Ну бо ви, буває, часто не приходите довго, телефону у вас немає, а ми хвилюємося, тепер знатиму хоч де живете, забіжу гляну чи ви там живий.

Сьогодні 13 квартира у будинку напроти міліції згоріла і Микола Андрійович загинув. І обіди я йому не встигла наготувати.
І ще він хотів подякувати хірургу Стрільченку, який працює в поліклініці, приймає у п’ятсот якомусь кабінеті.

Царство небесне прекрасній людині і гарному вчителеві! І як же ж соромно за Україну і боляче за цих пенсіонерів…