Я ЗАГИНУВ ЩЕ ВЛІТКУ 2014. МЕНЕ ПОХОВАЛИ В ОДНІЙ ТРУНІ З МОЇМ КОМАНДИРОМ.. А Я ТАК ХОТІВ ДОДОМУ, Я ПРИХОДИВ У СНАХ ДО СВОЇХ РІДНИХ, СПОДІВАВСЯ І ВІРИВ, ЩО МЕНЕ ЗНАЙДУТЬ..

Так сталося, що цієї поїздки наша команда заночувала на базі пошукової групи ЦВС Евакуація 200 в зоні АТО. Сообщает http://litera.co.ua/

Хлопці з цього гуманітарного проекту виконують дуже важливу місію. Це вони лазають на мінні поля за тілами загиблих воїнів, забирають наших двухсотих від ворога, возять полеглих за тисячі кілометрів додому по всій Україні, проїздять селами, що стають на коліна в знак пошани і то вони перші чують зойк матері, що кидається до труни.

Працюють хлопці не тільки руками, не тільки з чуттями, але й головую. Іноді їм доводиться ставати детективами, що крок за кроком розслідують та опитують свідків, аби потім піти та знайти тіло загиблого, що лежить десь там, у лісі чи полі й іноді ті пошуки тривають не один місяць.

Умови їх роботи як і всюди у ЗСУ на передовій: кров, піт, бруд, то холод, то спека, обстріли та бойове братство.

От у таких людей, напрочуд, для своєї роботи щирих ми і ночували.

За вечерею згадували, ділились враженнями та навіть багато жартували, гумор правда у них хоч і влучний, але трошки з гірчинкою….

Почув я тут також одне оповідання написане під враженням того досвіду, що автор пережив під час своїх важких та вкрай важливих завдань…

Викладаю з дозволу та в лапках, адже текст той не мій, проте і вже не автора з групи 200… Цей текст вже існує в інших площинах людської свідомості та життя…

– Повернення до дому –

” Я повернувся додому…Дорога довжиною у майже 4 роки.
Я – Ярослав Антонюк, сержант ЗС України, механік-водій танку 3-ї роти танкового батальйону 30 ОМБР. І я – Захисник своєї країни.

Я загинув ще влітку 2014 року під час нерівного бою з російськими окупантами в селищі Никифорове. Весь цей час вважався зниклим безвісти. Мої рідні до останнього вірили, що я є і я повернуся ЖИВИМ…

Тоді мені було 40 років, командиру танку старшому лейтенанту Артему Абрамовичу лише 24, навіднику солдату Петру Барбуху 25. 12 серпня неподалік кордону з Росією, наш екіпаж Т-64 прикривав відхід поранених та контужених бійців рідної бригади. То були страшні бої за Степанівку. Вихід з оточення. То було справжнє пекло…А посеред нього ми…

Варіантів не залишалося і командир прийняв рішення про лобове зіткнення з російським Т-72. Про самопожертву чи таку безвихідь ми бачили в кіно, читали в книжках і чули в історіях наших дідів та прадідів. А тут, вже ми – їхні нащадки стали учасниками та дієвими особами. Прощання з ЖИТТЯМ. В один момент ти є, секунда – і тебе немає. Наш танк вибухнув. Шансів врятуватись не було. Тоді в Донецькій області посеред поля з соняшниками ми всі пішли у вічність…Соняхи – це останнє, що ми запам’ятали. І нас такими запам’ятали…

Нас шукали і знайшли. Загинули ми всі разом і сталося так, що поховали мене в одній труні з моїм командиром. Я так і залишався з ним, проте, дуже хотілося додому, щоб приходили особисто до мене, клали квіти і називали моє ІМ’Я. Пройшов час, а я все ще чекав на це! Я приходив уві снах до своїх рідних, сподівався і вірив, що мене знайдуть та повернуть. І я, нарешті, дякуючи, матері Артема Абрамовича, пошуковцям гуманітарного проекту ЗСУ “ЕВАКУАЦІЯ 200” та фахівцям, що проводили судово-медичні експертизи, повернувся додому.

13 січня 2017 року мене поховали на кладовищі рідного села Чижівка на Житомирщині. Через три роки і майже п’ять місяців я повернув своє ім’я, а мої рідні отримали можливість приходити до мене. Я є! Я – Ярослав Антонюк, сержант ЗС України, механік-водій танку 3-ї роти танкового батальйону 30 ОМБР. І я – Захисник своєї країни.”

Відділ пошукової роботи Управління цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України.

Miroslav Gai