18 лютого 2014-го року вона прихистила у своїй оселі десяток майданівців, що бились в Маріїнці, врятувавши їм життя.
Серед врятованих був і я.
А сталося це так. Сообщает https://litera1.co.ua/
Коли ми загнали мєнтів аж до Ради в рукопашну, адже нам заборонили на мирну ходу брати якусь саморобну зброю чи коктейлі, раптом надійшов наказ припинити бій.
Оголосили перемир’я для перемовин з силовиками. То була зрада, бо мєнти оточили нас, піднялися пагорбом озброєні помповими рушницями і розпочався розтріл.
Почалася паніка, натовп неозброєних людей побіг у запалі тваринного страху. Самооборона відступала організовано. Мене врятувало те, що я взяв на ходу штикову лопату, якою і бився з наволоччю, а згодом у мене опинився трофейний бєркутовський щит.
Той щит і врятував мене від ударів, каміння, що кидала тітушня.
Натовп біг, а ми організовано наступали, аж доки не уперлися в той роковий будинок на Грушевського 9
Люди бігли ліворуч і праворуч, а я та ще декілька десятків людей опинилися притиснуті до середини. Тут ми і прийняли, останній для багатьох, бій.
Натовп тиснув, я прикрився щитом і став на одне коліно. Це був кінець. Тільки щит якось ховав мене від ударів. Я думкою звернувся до Бога.
Господи, – думаю, – мене зараз убьють. Як не хочеться помирати.
Раптом, чую голос згори. Я у тумані.
– Іди сюди…Сюди… До мене.
Все думаю, пора.
Піднімаю голову, а там…
Виявляється, що в цьому будинку всі вікна були загратовані. Всі, окрім того, що було наді мною. Поки я стояв на коліні, хлопці видерлись по мені та стіні, розбили шибки, та залізли в квартиру для порятунку. І останній покликав мене.
– Лізь швидше.
Я кинув щита, ухопив його за руку і ввалився в квартиру. Злегка порізавшись об скло.
В квартирі всі панікували.
– Нас зараз закидають гранатами. Прориваємось на той бік.
Пощастило, що житло те було наскрізне.
Ми розбили протилежні вікна і стрибнули у двір.
Двір вже заповнювався Вевешниками та співробітниками у штатському. Це був резерв. Тільки тепер я усвідомив масштаби пастки.
На міркування не було часу. Ми побігли вздовж стін, намагаючись застрибнути бодай до під’їзду.
Біжимо, а у одного з майданівців під пахвою гігантська пляшка віскаря.
– Це що? – Зробив я великі зрачки.
– Віскарь. На столі в квартирі стояв.
Раптом двері одного парадного відчинилися. Якась жінка з острахом визирнула на вулицю.
Ми одразу ж скористалися подарунком долі і нирнули у рятівну шпарину.
Далі ми бігали від дверей до дверей. Стукали, просили врятувати. Аж доки на третьому поверсі не побачили старі радянські деревяні двері. Зі старими замками.
Часу було обмаль. Я вдарив плечима один, другий раз і ми опинились в квартирі.
Перед нами стояла налякана Любов Тимофіївна із літнім чоловіком.
Коли вони зрозуміли, хто ми і яка небезпека на нас чатує, то одразу допомогли нам.
Ми – це: двоє з Удару, я, один зі Свободи, якийсь хлопець зі Львова, що перше приїхав на протест, ще декілька хлопців з різних сотен.
Любов Тимофіївна та чоловік допомогли нам заховати майданівські речі, перевдягли нас. Нагодували.
Не буду далі переповідати всю історію. Як Leonid Kanter відволік бєркутів та приніс нам маркувальні лєнти тітушок, як потім я повернувся на Майдан, про наступні ночі пекла і боїв.
Тепер у мене традиція. Кожен рік, 18 лютого, я купую тортик та пляшку вина і приходжу в гості в будинок номер 9 на Грушевського. Іду під ту кляту стіну. Стою. Потім заходжу через калитку в паркані у двір, набираю код на дверях та піднімаюся тими сходами.
Я ніколи не попереджаю про свій прихід.
І от я стукаю у ті радянські двері і мені відкриває Любов Тимофіївна – жінка яка врятувала мені та іншим хлопцям життя.
Miroslav Gai
0 коментарі:
Дописати коментар