І ось ти дізнаєшся, що його більше немає. І це б’є прямо в обличчя, б’є з розмаху, б’є навідліг, і в тебе миттєво падає додолу все з рук. Сообщает https://litera1.co.ua/
І ти застигаєш на місці, відчуваючи, як думки повільно тонуть, опускаються на дно, залишаючи по собі усередині голови прострілену болем порожнечу.
А потім ти читаєш про нього спогади, роздивляєшся його світлини, уявляєш його сміх, і тебе знову ламає на дрібні уламки, але разом із тим у душі плавно розтікається тепло, яке він зміг дарувати людям навіть після своєї смерті.
Олександр Миколайович Рибальченко (позивний Пломба) народився 11.01.1994 року у селі Петрівське (зараз – Коржове) Сватівського району Луганської області.
Вихованням хлопця з самого дитинства займались бабуся з тіткою, щільно та з турботою огортаючи його простирадлом батьківської любові, якої він був позбавлений. Сашко увесь час мріяв знайти батька та щоб поруч була мама, але доля вирішила інакше.
Закінчивши 11 класів сільської школи, 2012 року вступив до технікума у місті Щастя, у якому отримав фах “водій крана”. Офіційно попрацювати не встиг, займався заміною старих вікон на металопластикові конструкції.
Він з дитинства захоплювався риболовлею та різноманітними конструкторами, у нього була присутня технічна складова розуму, що могла б вивести його на кращі місця серед інженерів. Олександр Миколайович мав твердий, інколи впертий характер, завжди робив те, що запланував, та ніколи не боявся труднощів. “Буде так, як я сказав” любив повторювати він, не слухаючи нікого, окрім бабусі та тітки, чиї слова мали для нього величезний авторитет.
Коли розпочалася війна, Сашко одразу пішов добровольцем до батальйону “Луганськ-1”, та починаючи з серпня 2014-го року перебував у зоні війни. 12.02.2015 він був призваний за мобілізацією та потрапив до розвідки 93-ї ОМБр, з якою був дислокований спочатку у Пісках, а потім – в Авдіївці.
Війна війною, а кохання поза розкладом. Разом із ним у бригаді проходила службу одна дівчина, з якою у Сашка виникли взаємні почуття, з якою він відчув себе по-справжньому щасливим, познайомившись із нею саме в Авдіївці. Його не злякала відповідальність за неї та двох її дітей, а коли вона завагітніла, він заспокоював її словами: “Сонечко, не хвилюйся, все буде зі мною гаразд, я зможу, я впораюсь, ти лише чекай та не нервуйся”.
Він ніколи не боявся ворога, його не відлякувале перебування на жодній позиції, де б вона не була розташована, Пломба увесь час прагнув потрапити на нульовку. Завжди прагнув бути першим, робив такі вчинки, щоб за ним йшли люди. Коли його підрозділ заїхав до Пісків, Сашко перший вступив у бій, першим відкрив автоматний вогонь по позиціях російських військ, а за ним потім пішла пехота.
Одного разу був випадок, коли у Пісках наш опорний пункт “кошмарив” снайпер, не даючи продихнути бійцям, постійно тримаючи їх у напрузі. Олександр з побратимом, натягнувши по дві каски на голови, довго виманювали ворожого стрільця, як-то кажуть “на живця”, постійно ризикуючи зловити кулю, але не зловили, зате змогли засікти місце, де розташувався снайпер, після чого координати тієї схованки негайно були передалі нашим, які накрили його з мінометів та кулеметів, накрили так щільно, що більше той снайпер нашим ніколи не дошкуляв.
Сашко дуже полюбляв ставити розтяжки, причому експериментувати з цією справою. З цивільного життя за ним прийшло його захоплення риболовлею, тому, він разом зі своїм бойовим другом (який незабаром став його хресним братом) виходив іноді на ставки, що на кригу, що на літню риболовлю.
Він був одним із перших, хто отримав у Пісках контузію, першим з тих, хто прийняв на себе танковий вогонь, коли був наказ зайняти місце під куполом церкви та вести спостереження, він обрав місце трохи нижче, і в той самий момент по куполу церкви почав працювати танк. Якби під куполом знаходився Пломба – ця стаття була б написана набагато раніше, але в той раз його ангел-охоронець не дозволив смерті забарати Сашка з собою.
2016 року, коли бригаду з Пісків вивели, Олександр Миколайович навчався керуванню беспілотників, а 24.03.2016-го підписав із ЗСУ контракт на півроку, який потім постійно продовжував на такий самий термін.
Молодший сержант, командир топогеодезичного відділення 93-ї окремої механізованої бригади.
Сашко встиг повоювати на Бахмутській трасі, в районі населених пунктів Трьохізбенка та Новотошківське. У червні 2017-го на Бахмутці отримав чергову контузію.
У нього було яскраве та насичене життя, він не хотів нічого упустити, прагнув встигнути все зробити, усюди побувати. Мріяв про затишне сімейне щастя, про власного сина, про звільнення рідного Луганська від цього багаторічного кошмару. У грудні минулого року він був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни”.
Загинув він 1 лютого о 15.05 у Донецькій області від поранень, отриманих внаслідок підриву на осколковій загороджувальній міні. Сашко разом із побратимами займався розмінуванням місцевості, дві міни вони встигли зняти без пригод, а третю він встиг сфотографувати за одну хвилину до своєї смерті. Сказав хлопцям, щоб відходили на безпечну відстань, ті встигли відійти, коли стався підрив.
Поховали Сашка 4 лютого у рідному селі. У нього залишились бабуся, тітка, чотири брати та цивільна вагітна дружина.
Його дівчина на днях дізналася, що у них буде син. Маленький Сан Санич, який не побачить свого батька, але буде знати, що той загинув заради його щастя та спокійного життя. Який буде пишатись тим, що батько його був воїном, який не вагаючись став на захист своєї землі та близьких.
Добро переможе, інші варіанти відсутні. І ти підсвідомо це знаєш, ти шалено на це сподіваєшся, твоя віра в це базується на таких сонячних хлопцях, як Сашко, хлопцях, які вміють тримати цю віру та не дають зникнути мріям про якнайшвидше завершення війни. На хлопцях, які зберігають наш сон, хлопцях, які охороняють наш мир.
На хлопцях з дивовижним талантом дарувати своє тепло навіть з неба.
Ян Осока
0 коментарі:
Дописати коментар